Шла війна!.. У ті далекі часи наша бабуся Марина отримала «похоронку» про те, що її чоловік Мамай Гнат Кирилович 1893 р.н., рядовий, загинув 12 березня 1944 року, похований у селі Великий Омеляник Луцького району Волинської області.
Потемніло в очах. Щем здавив серце. Туга поселилась у хаті. Ще у 1942 році спалили нову хату, яку побудував дід за кілька років до початку війни.
Залишилась Марина Прокопівна одна зі своїми діточками – син Василь десь у партизанах. Його забрали у 1942 році вночі, так як поліцаї панували вдень. Молиться мати, щоб залишився він живим. Марія на чужині у Німеччині, її забрали до Німеччини у 1942 році.
Усі чоловічі роботи лягли на плечі Льоні, а ще Тамара, Рая... Але треба було жити! І жила велика родина, як усі у ті повоєнні роки, у 1945 році повернулась додому Марія. Василь ще три роки після війни служив у Німеччині і повернувся додому у 1948 році. Дочекалась бабуся й онуків, шістнадцятеро їх було! Життя продовжувалось. І якось на очі онука Василя трапилась книга пам'яті загиблих у Великій Вітчизняній війні, де він прочитав відомості про діда Гната. І запала в душу думка побувати на братській могилі у селі Великий Омеляник.
Шли роки... Вже давно пішла у небуття бабуся Марина, і в онуків Гната та Марини вже давно свої діти і онуки.
І ось трапилась така нагода поїхати до Львова. Василь із Сумщини, Тамара з Київщини, Алла з Донеччини – зустрілись на Львівській землі з думкою навідатися до братскої могили діда.
Довго прийшлось шукати братську могилу. Село Великий Омеляник вже майже злилось з містом Луцьк.
Дякуючи старенькій бабусі, яка розповіла про цей бій березня 1944 року, свідком якого була, ми дізналися, що братська могила знаходиться при в'їзді в Луцьк зі сторони Львова на повороті до цукрового заводу.
«Багато полягло тут солдат, багато крові пролилося. Наказ був взяти будь-якою ціною цю сопку. А внизу, як на долоні, все видно, покосили німці автоматними чергами наших солдат. При дорозі лежав солдат, – згадувала бабуся, – думали, що він помер, але отямився, проповз довгенько, за ним тягся кровавий слід, присів... Усі боялися підійти до нього, допомогти, бо кругом були німці. Проїзжала повз нього німецька машина, зупинилась... і застрелили бідного солдата».
Може це був і наш дід...
Усіх полеглих згодом поховали у братській могилі.
... Мовчки ми підходили до місця, де знайшов свій останній приют, наш дід.
Пам'ятник загиблим золотом виблискував на сонці, кров'ю на землі та кущах червоніли ягідки калини, багато плит, на яких викарбувані прізвища загиблих. Не знайшли ми прізвища нашого діда. Але на плитах 12.03.1944р. помічено крім прізвищ і кількість невідомих. Зрозуміли, що все збігається, і наш дід похований тут.
Низенько вклонились ми, поставили свічку, взяли земельки, щоб завезти на могили синів Гната Кириловича.
Назавжди залишиться в пам'яті ім'я нашого діда...